Захист прав та інтересів дітей, народжених у транснаціональних сім’ях

Ситуація із захистом прав дітей: реалії практики

Державу Україна навряд чи можна звинуватити у бездіяльності у сфері міжнародного захисту прав дітей. Навпаки, Україна є учасником цілої низки міжнародно-правових договорів у сфері сімейного права та захисту прав і інтересів дітей. Протягом останнього десятиліття для України набрали чинності конвенції, якими діти захищаються від міжнародного викрадення, створюються ефективні механізми визнання на території іноземних держав рішень про стягнення аліментів на утримання дитини, якими дітям гарантується вжиття заходів, спрямованих на захист їх особи чи майна, та багато інших. Як правило, дія вказаних конвенцій полягає у забезпеченні якісної і швидкої співпраці між спеціально уповноваженими державними органами країн-учасниць конвенцій для сприяння у вирішенні спорів правового характеру батькам, діти яких народжені у т.зв. міжнародних шлюбах або особами, що не перебувають у шлюбі і належать до громадянства різних країн. Загалом слід констатувати, що перелічені конвенції дійсно значно полегшують батькам процедуру отримання правової допомоги в іноземних країнах з точки зору часових і фінансових затрат.

У той же час на практиці адвокати часто опиняються в ситуації, коли ефективний механізм міжнародного захисту прав і інтересів дітей, використаний клієнтом, не приносить бажаного практичного результату внаслідок прогалин чи неузгодженостей у внутрішньому законодавстві. Йдеться насамперед про те, що якщо мірилом ефективності захисту прав і інтересів дітей в Україні взяти можливість тому з батьків, з ким залишається проживати дитина, без зайвих турбот оформляти дитині всі необхідні документи і дозволи, а також отримувати матеріальну допомогу на дитину, то, на жаль, доводиться констатувати повну легковажність, навіть байдужість законодавця у сприянні одиноким батькам у цій справі.

Отже, почнемо із самого початку. До Укрінюрколегії звернулася громадянка України, мати двох неповнолітніх дітей, батько яких є громадянином іноземної країни, з яким уже протягом кількох років не підтримуються стосунки, який не виявляє інтересу до життя дружини і дітей, не виконує свої батьківські обов’язки по вихованню і утриманню дітей.

Незважаючи на існування чинного судового рішення про розлучення, громадянка України зіткнулася із цілою низкою бюрократичних проблем і перешкод при спробі зареєструвати своїх дітей, громадян України, у своїй же, придбаній за власні кошти задовго до одруження, квартирі. Так, в теорії - згідно ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Втім на практиці (ст. 6 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), щоб зареєструвати малолітню дитину по місцю проживання одного з батьків, необхідно буде надати згоду і іншого її законного представника – у нашому випадку йдеться про батька-іноземця. А згідно ст. 2.3. Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого Наказом МВС №1077 від 22.11.2012р., доведеться ще додати і довідку адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України за місцем його проживання про те, що дитина не зареєстрована разом з ним.

Усе ще не вирішивши питання про реєстрацію дитини у власному житлі громадянка України опинилася в ситуації, коли малолітнього сина терміново потрібно було направити на лікування за кордон. На жаль, у ВГІРФО одразу ж з’ясувалося, що шансів швидко оформити проїзний документ дитини для виїзду з України у громадянки немає. Так певний захист інтересів дітей, чиї батьки розлучилися, передбачений у ст. 18 Правил оформлення і видачі паспорту громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених Постановою КМУ № 231 від 31 березня 1995 року, де закріплено, що оформлення паспорта / проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків, а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина. Проте, п. 2 ст. 4 ЗУ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» чітко передбачає, що оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У випадку відсутності згоди одного з батьків на оформлення проїзного документа дитини виїзд може бути дозволено на підставі рішення суду.

Натомість, виглядає цілком реальною і доступною можливість звернутися громадянці до все тих же ВГІРФО із клопотанням про внесення відомостей про її дітей у паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Згідно абз. 5 п. 7 Порядку провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, затвердженого Наказом МВС України від 21.12.2004р. № 1603, за клопотанням батьків (законних представників) фотокартка дитини, яка виїжджає разом з ними, може бути вклеєна в їхні паспорти до досягнення дитиною 5-річного віку. Внесення вказаних відомостей передбачається також абз. 7 п. 2 Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою ВРУ від 23.02.2007р. №719-V, де вказується, що друга – п’ята сторінки паспорта призначені для особливих відміток, зокрема для внесення відомостей про дітей, які виїжджають за кордон разом з пред’явником паспорта без відповідних документів та ін. Все ж вирішально важливим для одинокої матері з двома дітьми є процедура за п. 17 вище вказаних Правил оформлення і видачі паспорту громадянина України для виїзду за кордон, згідно якої відомості про дітей, які їдуть за кордон разом з батьками (законними представниками), вписуються в паспорти батьків чи одного з батьків (законних представників) на підставі заяви громадянина, у чий паспорт вписуються діти.

Таким чином, законодавче обмеження щодо видачі проїзного документу дитини на підставі спільної заяви обох батьків може бути усунене у нашому випадку шляхом вписання дітей до паспорту матері, яка виїжджатиме за кордон разом з ними. Важливо, що проїзний документ дитини оформляється на 3 роки або до досягнення дитиною 18-річного віку, а вписання відомостей про дитину до закордонного паспорту громадян можливе за заявою лише того з батьків, хто подає свій паспорт і з ким дитина виїде за кордон. При цьому для дітей віком до 5 років вклеювання фотокартки не є обов’язковим, лише можливим за клопотанням батьків, а на дітей віком від 5 до 18 років подаються фотокартки, що вклеюються у паспорти батьків/одного з батьків і скріплюються печаткою.

Нарешті довірителька Укрінюрколегії звернулася за консультацією стосовно отримання дозволу на виїзд дітей за кордон, обов’язковість надання якого при перетинанні державного кордону передбачена п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою КМУ від 27.01.1995р. № 57. У статті вказується, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі. Як показує практика, на жаль, видача вказаного дозволу може стати інструментом зведення рахунків між колишнім подружжям, оскільки тому з батьків, хто хоче вивезти дитину за межі України, доведеться оформляти виїзд дитини без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків. Такий виїзд можливий лише, якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, якщо йдеться про вже оформлений виїзд на постійне місце проживання, у разі пред’явлення свідоцтва про смерть другого з батьків, судового рішення про позбавлення його батьківських прав, визнання його безвісно відсутнім чи недієздатнім, а також рішення суду про надання дозволу на виїзд дитини з України без згоди другого з батьків. Як бачимо, цей шлях є затратним і з фінансової, і з часової точок зору. У даній же ситуації громадянка може скористатися законодавчою новелою 2010 року, коли Постановою КМУ від 25.08.2012р. № 724 було внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, згідно яких за наявності запису у свідоцтві про народження дитини про те, що батьком дитини є іноземець або особа без громадянства, виїзд дитини з України дозволяється без нотаріально посвідченої його згоди. Цілком очевидно, що вказане положення виявом турботи з боку держави про інтереси неповнолітніх громадян, які часто у разі відсутності будь-яких контактів між батьками ставали заручниками ситуації, яка позбавляла їх права на свободу пересування, закріпленого ст. 33 Конституції України, ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини.

Зважаючи на викладене вище, вважаємо за необхідне внести зміни до нормативно-правових актів, які регулюють порядок реєстрації місця проживання дітей, оформлення і видачі їм документів для виїзду за кордон, якими по аналогії з Правилами перетинання державного кордону громадянами України закріпити, що якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, то його дозволу на відповідне оформлення не вимагається. Доказом іноземного громадянства другого з батьків у такому випадку може бути запис про нього у свідоцтві про народження дитини або документ, що підтверджує громадянство особи (як правило, це паспорт).

Стягнення аліментів

Із метою надання якісної правової допомоги адвокати Укрінюрколегії проаналізували законодавство і дійшли висновку, що мати, яка сама виховує двох малолітніх дітей – громадян України, без допомоги батька-іноземця, може розраховувати на гарантоване ст. 181 Сімейного кодексу утримання на дітей, але разом з тим потребує також судового обмеження наданих батькові повноважень щодо вирішення питань по вихованню дітей.

Стосовно правової допомоги матері у стягненні аліментів на утримання неповнолітніх дітей, то найбільш раціональним у даному випадку є звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання дітей. У разі задоволення судове рішення є підставою для стягнення коштів у твердій грошовій сумі або у частці від доходу іншого з батьків. Також, якщо місце проживання батьків не відоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитини призначається тимчасова державна допомога, підставою для призначення якої є, згідно ч. 5 ст. 181 СК України, ст. 2 Порядку призначення і виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх не відоме, затвердженого Постановою КМУ від 22.02.2006р. № 189, є невиконання рішення суду про стягнення аліментів, кримінальне провадження, лікування, військова служба іншого з батьків або той факт, що його місце проживання не встановлено. Важливо, що позов про стягнення аліментів може бути за вибором позивача пред’явлений за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування. В умовах відсутності контакту між батьками дитини, один з яких є іноземцем, це положення є надзвичайно актуальним і таким, що ефективно захищає інтереси як матерів, так і дітей шляхом полегшення їм доступу до правосуддя.

Позбавлення батьківських прав

На превеликий жаль, вищенаведена теза не актуальна для вирішення питання про обмеження батьківських прав. Для початку звернімося до мети законодавчого регулювання позбавлення батьківських прав і його правових наслідків. Так, позбавлення батьківських прав – це гарантований державою інструмент для захисту прав та інтересів дитини від невиконання або неналежного виконання батьками своїх обов’язків по відношенню до дитини, від їх жорстокого поводження та протиправної поведінки щодо дитини. З-поміж підстав для позбавлення батьківських прав, визначених законодавчо, для нашого випадку найбільш підходящим є ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини (ч. 2 п. 1. ст. 164 СК України). У сім’ї нашої клієнтки склалися такі відносини з батьком дітей, що він в останнє бачив дітей 6 років назад, а за межі України виїхав, змінивши своє постійне місце проживання, близько 10 років назад. Не повідомляючи матері своїх дітей про своє місце проживання, він свідомо не бере участь у вихованні дітей, оскільки перешкод чи заборони щодо побачень йому ніхто не чинить – мати проживає з дітьми за тією ж адресою, де раніше реєструвався і їх батько.

Очевидно, що підставою для пред’явлення позову позбавлення батьківських прав батька двох неповнолітніх дітей є ухилення від виконання ним обов’язків по вихованню дітей. Проте, «маючи за плечима» серйозну доказову базу і норми матеріального права, ми несподівано зіткнулися з проблемою підсудності справи.

Проблеми підсудності справ

Нагадаємо, справа, про яку йдеться, ускладнена іноземним елементом – батько дітей є громадянином іноземної країни. Згідно ст. 414 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною радою України. У ст. 76 ЗУ «Про міжнародне приватне право» перелічені випадки, коли суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом. Цікаво, що п. 4 вказаної статті закріплює, що однією з підстав для прийняття справи в провадження українськими судами є проживання позивача в Україні у справах про сплату аліментів або встановлення батьківства. На жаль, законодавець не розширив цю норму випадками, коли йдеться про позбавлення батьківських прав. Можливо, у обмеженій кількості випадків нашим громадянам і судам у визначенні підсудності справ з іноземним елементом допомагає п. 2 тієї ж ст. 76, який передбачає правомірність звернення до українського суду, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження. Проте, дозволимо собі припустити, що у випадках невиконання батьками-іноземцями своїх батьківських прав по вихованню дітей відсоток справ, коли матері знають про місце проживання/знаходження/реєстрації батьків мізерний. Тим більше, що на сторожі захисту персональних даних, а відтак і інформації про перетин кордону, місце реєстрації особи, що ухиляється від здійснення батьківських обов’язків стоїть і українське законодавство, і усі відомства, починаючи з Прикордонної служби і закінчуючи представництвами України закордоном. Але це вже зовсім інша історія…

Усе ж повернімося до підсудності нашої справи українським судам – і мати, і двоє дітей громадяни України, народилися, зареєстровані і постійно проживають в Україні, лише батько є громадянином іноземної держави. Аналіз ст. 77 ЗУ «Про міжнародне право», яка перелічує випадки виключної підсудності судам України справ з іноземним елементом, свідчить, що український законодавець у цьому питанні стоїть на позиції прив’язки до місця проживання дітей і батьків в Україні у спорах щодо правовідносин між ними. На жаль, наша практика свідчить, що непоодинокі випадки, коли батько-іноземець, проживаючи в Україні, не реєструє офіційно тут своє місце проживання або сім’я повертається до України з-за кордону (на превеликий жаль, навіть є випадки, коли батько змушує дружину і дітей повертатися додому, а сам залишається проживати закордоном), і реєстрація місця проживання батька не здійснюється, а тому у разі конфлікту члени його сім’ї не можуть захистити свої права, виходячи з правил виключної підсудності згідно ЗУ «Про міжнародне приватне право».

Пошук правових інструментів для визначення підсудності справи про позбавлення батьківських прав, ускладненої іноземним елементом, був би не повним без аналізу чинних для України дво- та багатосторонніх міжнародних договорів. Тим більше, що виходячи зі змісту ст. 9 Конституції України та ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Важливо, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналіз чинних двосторонніх договорів України з іноземними державами про правову допомогу у цивільних та сімейних справах свідчить, що і вони «вірні» прив’язці до місця проживання особи у певній державі, і лише у такому випадку закріплюють компетенцію судів на вирішення спору (договори з Республікою Грузія, Литовською республікою, Латвійською республікою та ін.). Також, кількість таких двосторонніх договорів обмежена, і у нашому випадку ми виявили відсутність двостороннього договору між Україною (країна громадянства і проживання матері та дітей) і Канадою (країна громадянства батька, місце його проживання на момент звернення до суду – невідоме) про правову допомогу і співробітництво у сімейних справах.

Досліджувана проблематика не охоплена також дією багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародно-правового співробітництва у галузі сімейного права. Чинні для України Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року, Гаазька конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року не регулюють питання юрисдикції судів у обтяжених іноземним елементом справах про позбавлення батьківства.

Таким чином, наша довірителька опинилася в ситуації, коли єдиною можливою підставою для звернення до українського суду за захистом прав своїх неповнолітніх дітей став збір доказів про останнє відоме їй місце проживання відповідача в Україні. Ситуацію врятувала випадково збережена довірителькою копія закордонного паспорта батька дітей з відміткою про реєстрацію його місця проживання в Україні за адресою в м. Києві десятилітньої давності. Маючи обґрунтовані підстави вважати, що відповідач не має на час подання позову місця проживання чи перебування в Україні (батько дітей поспішно виїжджав з України п’ять років назад у зв’язку із переслідуванням у кримінальній справі, провадження у якій згодом було закрите), адвокати Укрінюрколегії подали позов про позбавлення батьківських прав за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання відповідача в Україні, керуючись п. 10 ст. 110 ЦПК України.

Повторимось, що вирішальну роль у доказуванні підсудності справи українському суду зіграла збережена обачливою і бережливою позивачкою копія паспорта з відміткою про реєстрацію місця проживання відповідача у належній їй квартирі в Україні. Водночас схему обґрунтування підсудності досліджуваної справи українському суду ми будували виходячи з доцільності застосування аналогії закону згідно ст. 8 Цивільного кодексу України і вирішення питання підсудності судам України позову про позбавлення батьківських прав за зразком ст. 76 ЗУ «Про міжнародне приватне право», яка регулює подібні за змістом цивільні відносини зі встановлення батьківства.

Судова епопея зі щасливим фіналом

На жаль, суддя, яка розглядала справу у першій інстанції, із наведеним аргументами не погодилась, постановила ухвалу, якою повернула позовну заяву нашій довірительці для подачі до належного суду. Своє рішення суд аргументував тим, що застосування п. 10 ст. 110 ЦПК України є неправомірним, оскільки відповідач є громадянином Канади. Також, на думку суду, матір’ю не були надані документи на доказ того, що «зазначена позивачкою адреса відповідача є останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні». Крім того, безпідставним суду здалося застосування аналогії закону при визначенні підсудності по даному спору, оскільки спірні відносини, тобто підсудність судам України справ з іноземним елементом, врегульовані у ЗУ «Про міжнародне приватне право».

Суд апеляційної інстанції застосував до нашої проблеми із визначенням підсудності більш вузький підхід, внаслідок чого було винесено ухвалу про задоволення нашої апеляційної скарги. Зокрема, суд визнав посилання суду першої інстанції на те, що визначення підсудності даної справи на підставі п. 10 ст. 110 ЦПК України суперечить вимогам ст. 414 того ж Кодексу, безпідставним. Суд також підтвердив правильність пред’явлення позову за останнім відомим місцем проживання та перебування відповідача в Україні. Загалом, суд апеляційної інстанції погодився із аргументами позивачки на користь правомірності подання позову в Україні, проте, не підтвердив і не спростував доцільність застосування аналогії закону.

Таким чином, після кількамісячної тяганини із підтвердженням юрисдикції українського суду на розгляд справи про позбавлення батьківських прав батька-іноземця двох неповнолітніх громадян України справа була розглянута по суті і завершилась винесенням заочного рішення про позбавлення вказаної особи батьківських прав. Внаслідок цього громадянка України, яка самостійно виховує двох неповнолітніх дітей, отримала право самостійно вирішувати усі питання, пов’язані з вихованням дітей, зокрема, зареєструвати їх у власній квартирі та оформити проїзний документ дитини для виїзду за кордон.

Наостанок зауважимо, що «щасливий фінал» цієї справи залишається нездійсненною мрією для багатьох українських матерів, які самостійно виховують дітей від батьків-іноземців, які внаслідок різноманітних причин, не були в Україні або не реєстрували тут своє місце проживання, які, не підтримуючи зв’язків із родиною, не повідомляють про своє місце проживання, ховаючись за завісу захисту персональних даних. На нашу думку, внесення таких «небагатослівних» у буквальному сенсі змін до законодавства щодо підсудності справ з іноземним елементом стосовно позбавлення батьківських прав уособлюватиме вияв щирої турботи і надійного захисту з боку держави про долю своїх громадян – матерів та дітей.

Підсумовуючи зазначене вище, пропонуємо внести зміни до п. 4 ч. 1 ст. 76 ЗУ «Про міжнародне приватне право», якими закріпити, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, якщо у справі про позбавлення батьківства позивач має місце проживання в Україні.

Анна ЮЩАК
Адвокат Укрінюрколегії